?

Log in

No account? Create an account
Метелики над землею літающе
Людина? Тіні сон.
Марія і Маруся 
19-е-лютий-2011 10:24 pm
ромашка
 via мш berendeishche лінки, що стосуються "Марусі" Марко Вовчок
1. Французька, себто Етцелівська "Маруся"

2. Стаття Ксенії Кебузинської  Українська Жанна Д'арк: адаптація "Марусі" П. Дж. Етцелем
На всякий випадок, копіюю статтю під кат. Дуже й дуже варта уваги.

1878 року, в час, коли Поль Дерулед ставив у театрі Одеон патріотичну п'єсу "Гетьман", в Парижі сталися дві події, що привернули до України увагу як французьких діячів культури й мистецтва, так і звичайної публіки. Перша з них трапилася на Міжнародному літературному з'їзді, що проводився Асоціацією філологів Франції в Парижі. На цьому зібранні провідний української політичний діяч Михайло Драгоманов розповсюдив памфлет "Переслідування української літератури російським урядом", де захищав українську мову і жорстоко засуджував Емський указ. (Внаслідок цього указу, що з'явився в травні 1876 року, в наступні кілька років не було видано жодної української книжки). Друга подія сталася майже одночасно - франузький активіст-республіканець, видавець і письменник П'єр-Жюль Етцель під псевдонімом П. Дж. Сталь опублікував на сторінках дитячого періодичного "Журналу виховання і розваги" (а також в окремому томі Етцелевої серії Bibliotheque d'education et de recreation ) історичне, з сімнадцятого століття, повість про українську дівчину Марусю, що загинула, намагаючись звільнити свою країну від російських і польських поневолювачів. Етцелева переробка повісті, написаної одним з кращих українських прозаїків того часу - Марком Вовчком, принесла негайний успіх - резензії в французькій пресі були дуже схвальними. Твір навіть отримав відзнаку французької Академії в 1879 році й рекомендувався міністерством Народної Освіти для читання учнями середніх шкіл.


 Ці дві події видаються пов'язаними лише випадково -- спільною темою і часом появи. Але в них є принаймні ще одна спільна ланка - причетність Івана Тургєнєва. 1845 року він відігравав значну роль у представленні й популяризації у Франції повісті Гоголя "Тарас Бульба". Слід зазначити, що він мав близькі стосунки з українськими письменниками і незрідка допомагав їм увійти в французькі та західноєвропейські інтелектуальні кола. Він, скоріш за все, і представив Марка Вовчка своєму видавцеві П'єру-Жюлю Етцелю, і пізніше доводив, що саме вона є справжнім автором "Марусі", яку Етцель видав під своїм псевдонімом, назвавши "російською легендою Марка Вовчка". Тургєнєв пізніше доводив, що Сталь не є основним автором і, отже, не йому належаться усі ті похвали, які отримало Етцелеве видання. З огляду на велику кількість уже перекладених творів Тургєнєва і його видатну міжнародну репутацію, видається навіть дивним, що Етцелева обробка згаданої повісті Марка Вовчка "Маруся" по-французьки продавалася майже так само успішно, як і твори цього найбільш визнаного в Західній Європі російського письменника.


Успіх тим несподіваніший, що авторка писала цю повість по-українськи в умовах, коли імперський уряд переслідував усі прояви вільнодумства і публікація на батьківщині була неможливою у зв'язку з офіційною імперською політикою. Крім того, можна зрозуміти чому сам Тургєнєв, підтримуючи гноблену українську літературу, поставив Етцелю питання, де й коли буде віддано хвалу справжньому авторові оригіналу.


Етцель помітив, що "Маруся", з її відображенням України, точніше - козацьких земель, у сімнадцятому столітті могла слугувати каталізатором творення французького національного дискурсу, особливо в ситуації, що склалася після поразки країни в франко-пруській війні. Він шукав історичний міф, що надихав би французьких дітей на героїчні вчинки задля своєї країни. В своїй адаптації легенди Марка Вовчка Етцель відобразив далеке суспільство в східній околиці Європи як таке, що має цивілізуючий вплив на Західну Європу. Цю ідею вже висловлював Драгоманов, переконуючи міжнародне літературне середовище, що українські письменники є представниками літератури, чия місія - продовжувати розвиток європейської цивілізації. Головні герої "Марусі" виконують свою цивілізаторську місію, виступаючи в ролі охоронців моралі національної культури. Їхні сміливі діяння пов'язані з одним з найбурхливіших періодів української історії. Етцелева адаптація "Марусі" зберігає історичне тло і простий героїчний сюжет повісті Марка Вовчка. Однієї ночі запорізький козак-січовик несподівано відвідує родину Данила Чабана. Він має передати нагальне і дуже важливе повідомлення обом гетьманам - підвладного Польщі Правобережжя і російського Лівобережжя. Дипломатична місія козака полягала в тому, щоб створити третій табір - що не підтримував би ні поляків, ні росіян, а намагався відновити незалежну українську державу. Наймолодша донька Данила Чабана, Маруся, зголошується допомогти запорожцеві в досягненні його мети.              


 Вона успішно проводить козака, спершу заховавши його у возі з сіном, а потім - під виглядом сліпого кобзаря, через вороже військо в правобережне місто Чигирин, а згодом - на Лівий берег, у Гадяч, де перебували гетьмани-суперники. По дорозі вони зустрічають ворожих солдатів, потрапляють у табір російських військ і шпигують за ними. Цілий рік проходить у боротьбі за українську незалежність. Пізніше, під час її останнього завдання, що полягало в передачі червоної хустки селянину, Марусю застрелив проїжджий татарин. Незважаючи на це, вона виконала свою місію - селянин знайшов її тіло і забрав хустку, що слугувала умовленим сигналом для ще одного масового повстання проти російських загарбників.


Ці та інші події української історії зацікавили Етцеля після 1865 року, коли Тургєнєв познайомив його з Марком Вовчком, що тоді проживала в Парижі й намагалася заробити на життя працею незалежного письменника. Зустрівши Етцеля, українська авторка отримала нового літературного партнера, співпраця з яким продовжувалася майже п'ятнадцять років. Саме завдяки йому вона мала практично монополію на переклад Жюля Верна, Гектора Мало, Віктора Гюго і Еркман-Шатріана російською. Вона не лише знайомила з французькою літературою російських читачів, але й зробила дуже багато для популяризації українського письменства у Франції між 1866 і 1878 роками. Десять творів її було адаптовано та перекладено французькою, включно з вісьмома, опублікованими на сторінках Magasin d'education et de recreation ("Журналу виховання і розваги"). Впродовж багатьох років вона працювала у редколегії цього журналу. Етцель, мабуть, вперше дізнався про "Марусю" в 1872, а не в 1869, як вважає Мішель Кадо в статті "Автор 'Марусі': Марко Вовчок, Етцель і Тургєнєв".


Співпраця української авторки з Етцелем над "бестселером" "Маруся" почалася не раніше, ніж через кілька років після завершення Марком Вовчком 1867 р. російського варіанту, опублікуваного в Санкт-Петербурзі в 1871 році. Вона почала працювати над перекладом на французьку в 1872 й закінчила його в червні наступного року. В 1875 році Етцель, якому не сподобався французький переклад, вніс значні зміни не лише в стиль і синтаксис, але й в оформлення та зміст.


Найсерйознішими змінами було додавання назв розділів та включення трьох нових розділів: 1) передмова "L'Ukraine" (Україна), де дається визначення слова "козак", пояснюється різниця між українськими і донськими козаками та описуються козацькі війни за гетьманування Богдана Хмельницького і його союз із Росією; 2) розділ "L'Annee heureuse" (Героїчний рік), який, крім всього іншого, підносить козацький героїзм, українську славу і схожість Марусі з Жанною д'Арк; 3) останній розділ і nota bene, яка дає читачам надію, що Маруся (чи її привид) вижила. Етцель також злив Вовчкові розділи 3, 4 і 5 в один. Крім цього, він суттєво розширив деякі діалоги таким чином, що його співрозмовники увесь час наголошують важливість обов'язку і патріотизму - це і старі жінки: "Коли треба захищати вітчизну, не вагаються" ("Quand il s'agit de la patrie, on ne marchande pas"), і селяни: "Хіба мало в Україні сміливих сердець?" ("Il ne manque pas en Ukraine de coeurs resolus"), і маленький хлопчик Тарас: "І, може, вже недалеко та година, коли я поріжу, порубаю на шматки всіх ворогів нашої України! ("Il viendra un jour, --bientot peut-etre,--ou je taillerai en pieces tous les ennemis de notre Ukraine!"), і російські солдати: "ці українці б'ються, як герої ("Ces paysans se battent comme des heros") та гетьман: "усе для України!" ("Tout pour l'Ukraine"). "Маруся" прекрасно підходила для педагогічної й політичної програми Третьої Республіки своїм закликом до виконання громадянського обов'язку і уславленням моральних цінностей.


Етцелів інтерес до "Марусі" походив не тільки від бажання зберегти стосунки з Вовчком, а й, що набагато важливіше, від патріотизму, хвилю якого підняла в ньому повість. Етцель, чиї батько й дружина походили зі Страсбурга, був спустошений поразкою в франко-пруській війні і втратою Ельзасу та Лотарингії, що сталася внаслідок цього.


 У 1878 році Етцель звернувся до героїні "Марусі" за натхненням, щоб підтримати відродження національної самооцінки й ентузіазму, що, як йому здавалося, були втрачені після поразки і анексії Ельзасу та Лотарингії. Під впливом інтересу до української літератури Вовчка і Тургєнєва Етцель, як і Поль Дерулед, провів аналогію між трагедіями українського минулого і Ельзаської сучасності, оскільки мешканці обох країн підпали під владу іноземних імперій і не могли виражати свої політичні уподобання. Автор дізнався, що розвиток української національної свідомості в дев'ятнадцятому столітті мав корені в утворенні козацької держави за два століття до цього; а українців об'єднувала національна література зі своїми посиланнями на героїчне минуле. В "Марусі" Етцель як наратор розповідає про пам'ять славного минулого, що посилює почуття національної ідентичності: "Слід залишити добру пам'ять про себе - тоді вона буде вічна, нетлінна, і діти славних батьків пронесуть і збережуть її, недоторканну й священну. Так думають і будуть думати всі справжні українці, і будуть думати не рік, не два і не десять, а сто, двісті, навіть тисячу літ." Керований бажанням збудити такі почуття в юних читачів, Етцель, через образ української селянки, також намагався відродити спогади про колишню славу Франції. Безсумнівно, що головна тема "Марусі" була алегорією для майбутнього звільнення Ельзасу і Лотарингії. Етцель навмисно адаптував придуману героїню під персоніфікований образ національної героїні своєї країни: Маруся для України була тим, чим Жанна д'Арк для Лотарингії і Франції. В листах до своєї дружини Софії, до Тургєнєва і Вовчка він знов і знов наголошував, що ця робота написана з думкою про свою батьківщину і її рідну героїню. Закінчуючи свою адаптацію в 1875 році, Етцель писав дружині, що присвятить роботу дітям Ельзасу та Лотарингії, тому що їх доля дуже подібна до долі поляків і українців, що втратили свободу. В листі до Вовчка, відразу після публікації повісті в "Журналу виховання і розваги", французький письменник признається в присвоєнні її роботи, доводячи свої батьківські права твердженням, що її дитина тепер його, а вона тепер стала прийнятою до громадянства француженкою.


У самій повісті Етцель додав нечасті, але помітні розповідні посилання щодо переплетення історії України та Франції. В цих прикладах Етцель, як ймовірний автор і оповідач, звеличує якобінські почуття повстанської армії, що захищала батьківщину, і явно привертає увагу до сучасних паралелей повісті з Францією. Він неясно приховує натяк на Ельзас та Лотарингію в таких рядках: "О! Який щасливий час! Ніколи не забудуть про нього нащадки, ніколи не замовкнуть в Україні про нього пісні. Слава про нього збережеться у віках... Щасливі ті народи, великі чи малі, які мають право співати свою Gloria victis!" Подібно автор підсумовує повість словами: "... багато є у світі країн, що зазнали також лиха і горя, як і Україна...... Є й такі, на які ще й досі намагаються накинути ярма... І в кожному такому краю були і є свої Марусі - і життя, і смерть їхні подібні до нашої маленької Марусі!"


Публікація в "Журналі виховання та розваги" співпала зі стабілізацією влади буржуазії і розширенням освітньої системи в 1882 році; ці два фактори спричинили суттєве збільшення читацької аудиторії серед дітей. Тому герої, що з'являлися на сторінках журналу, часто відображали буржуазну публіку. Оскільки засновники журналу підтримували ідею світської освіти для всіх французьких школярів, вони часто зображали сільських персонажів як-от Марусю.



Чому ж цю однозначно патріотичну повість так добре сприйняла Етцелева аудиторія? Автор влучно адаптував моральні якості українців до своєї національної культури. Вдавшись до алегорії, Етцель створив у своїх читачів асоціації Марусі із Жанною д'Арк, України з Ельзасом, а козацького повстання з французькою революцією. Україну сімнадцятого століття він називав республікою, що дотримувалася цінностей "рівності, братерства, свободи." Ці історичні посилання резонували зі спогадами бійців Третьої республіки, які після "постійних невдач у створенні республіки поступово стали розуміти, що успіх прийде лише тоді, коли всі громадяни -- селяни, робітники і жінки, а також буржуазія, повірять, що вони - нащадки 1789 року". Маруся, яку показано верхи на коні, (поруч з козаками, селянами й жінками, що їдуть на війну - справжньою республіканською армією) пробуджувала принципи 1789 року, що мали допомогти сформувати рівне, світське і громадянське суспільство. Повість, як показує її схвальне сприйняття, викликала патріотичні почуття, що відповідали ідеї політичного суспільства Третьої республіки.



 Успішне створення цієї уявної політичної спільноти можна певною мірою оцінити через французьку пресу, яка публікувала рецензії на видання "Марусі" в 1878 році. Едмонд Шерер написав про цю публікацію в "Le Temps", де відзначив, що авторське мистецтво полягало в способі, яким поєднано легендарне забарвлення з історичними фактами, правду з вимислом, героїзм з ніжністю і прості факти з вражаючими подіями. Оглядач "La Republique francaise" назвав Марусю "степовою Жанною д'Арк" і схвально поставився до авторових патріотичних цілей. Захоплюючись тим, як Етцель просякнув роботу сердечністю, оглядач порівняв "Марусю" з поширенням так званих патріотичних книжок про війну 1870-го року, що, як йому видавалося, безжалісно роз'ятрили "криваві рани батьківщини". Етцель не шукав теми, що відображала жорстоку реальність, навпаки, він пом'якшує біль втрати провінцій, відсунувши час дії і героїв у далеке минуле.


Можливо, однією з причин такої тривалої популярності "Марусі" в період розквіту русофілії у Франції є майже цілковита відсутність вороже настроєних поляків і досить поміркована критика росіян. В той час, як спектакль Деруледа образив польських емігрантів Парижа, Етцелева "Маруся" в цьому середовищі знайшла аудиторію, що поставилась до неї прихильно. Тереза Бензон (псевдонім Чарльз Блан), французька письменниця, що переклала деякі з галицьких оповідань Леопольда фон Захер-Мазоха, а в 1885 році подорожувала Україною і опублікувала свої враження в "Promenades en Russie", відправила Етцелю лист з компліментами, те саме зробило багато її польських знайомих. Щодо північного ворога України, слід зазначити, що Етцель виставив справжнім ворогом Московську державу, а не її армію. Приклад цієї поміркованості ми бачимо в суперечці кількох російських солдатів, що обговорюють майбутнє України -- ця суперечка відсутня у тексі Вовчка. Солдат каже, що "... такий малий народ, радше частина народу, не може жити так, як йому заманеться. Лише великі держави здатні вершити великі діла." Двоє солдатів ставлять під сумнів цей аргумент. Один з них питає, чи "жити так, як хочеться, у своїй, хай навіть і маленькій, але рідній країні, затишній, серцю любій, -- хіба це не щастя?" А другий погоджується, що "у великих народів любов до батьківщини гарна й велика, чому ж вона має бути нікчемною в малих?"


Етцеля, який з допомогою Марка Вовчка продавав свої книги в Росії, часто непокоїли переслідування імперської цензури. Боячись відповідних дій, він віднаджував своїх письменників від відкритих політичних алюзій, що могли образити царя, і в процесі написання часто втручався у творчу цілісність їхніх робіт. Одним з найвідоміших творів, який зазнав змін через небажання Етцеля його публікувати, був Жуль Вернів "Двадцять тисяч миль під водою", дописаний у 1870 році. Спершу Верн представляв капітана Немо поляком, що шукав можливостей помститися Росії після жорстокого придушення повстання 1863 року, коли було зґвалтовано його доньок і вбито дружину. Етцель захотів, щоб капітан "Наутілуса" був замість цього ворогом работоргівлі. Верн, якого пропозиція внести до тексту зміни дещо роздратувала, врешті-решт викинув політичні засновки й зробив Немо ворогом тиранії взагалі. Марко Вовчок мабуть поділяла погляди Верна, але через Етцелів видавничий контроль і її повість, і роман Верна довелося пом'якшити, щоб задобрити росіян.



Позитивні відгуки на публікацію "Марусі" поділялися не всіма. Похвали, якими Етцеля нагородила французька преса, а потім нагорода від французької Академії призвели до критики видавця Тургєнєвим за невказування імені справжнього автора. Його захист Марка Вовчка мав більше стосунку до ствердження її міжнародної літературної репутації, а не до поліпшення враження від самого твору. За три роки до публікації Етцель просив Тургєнєва проглянути рукопис перекладу "Марусі" й дати пораду стосовно достоїнств роботи в французькій версії. Російський емігрант відповів, що повість слабка, але їй, можливо, вдасться порадувати читачів - "головним чином, як алегорії. Незважаючи на враження від "Марусі", Тургєнєв поважав Вовчка, і, поза своєю політичною безпристрасністю, захоплювався українською культурою. Тому він взяв на себе труд проінформувати читачів про справжнього автора та українську історію, написавши передмову до "Марусі", яка залишилася неопублікованою. В цьому тексті були історичні роз'яснення (включно з посиланнями на "Козаків минулого" [Les Cosaques d'autrefois] Меріме та "Тараса Бульбу" Гоголя) та бібліографія Марка Вовчка. Тургєнєв чітко пояснив політику авторки стосовно російського уряду і зробив їй комплімент, сказавши, що вона займає в прозі те місце, яке Шевченко зайняв у поезії - "представник останнього зусилля цієї національності". В неопублікованій передмові не було жодної згадки про Сталя чи Етцеля.


Етцель відповів на критику Тургєнєва у 1878 році в тоні захисту й заперечення; однак атака на його правдивість явно зачепила болючу струну, бо через два дні після написання відповіді Тургєнєву він придумав передмову, що увійшла в усі видання "Марусі", починаючи з січня 1879 року. Під маскою Сталя в цій передмові Етцель пояснив, що багато чим завдячує Вовчку, і, незважаючи на всі додавання, урізання та модифікування, Вовчок заслуговує похвалу за створення персонажа, Марусі, якою він так захопився. Зацитувавши санкт-петербурзьке видання, він наголошує, що ". . . для мене обов'язок перед совістю та серцем щодо російського автора . . . котрій слід віддати частину хвали, що їй належить."(26) В його щирості не можна не сумніватися, взявши до уваги лист, написаний Вовчкові через три дні після завершення праці над передмовою. В листі він пише, що "Я хотів би поговорити з Вами про "Марусю" . Ваша дитина, яка стала моєю . . . покорила всіх,преса влаштувала ціле свято, справжнє свято з приводу більше французької книги, ніж російської." Звичайно, преса не могла приділити багато уваги оригіналу роботи, оскільки Етцелева передмова ще не була опублікована, і навряд, щоб хоч який-небудь журналіст в Парижі проглянув російське видання незалежно від французького. Його нахабство виявляється далі в цьому листі ще безсоромніше, коли Етцель натякає, що Вовчок переклала його адаптацію на російську і підмінила оригінал цією версією. Вовчок не відповіла на цей лист. Вона в січні 1878 року одружилася і через три місяці переїхала зі своїм чоловіком до Ставрополя на Кавказі, залишивши інформацію про своє місцезнаходження лише двом близьким друзям.


Навіть після включення Етцелевої передмови, суперечка щодо справжнього авторства "Марусі" не припинилася. 30 березня 1879 року французька Академія нагородила П. Дж. Сталя Монтіонською Премією за його повість. В червні цього ж року, одночасно з літературним з'їздом, що відбувся в Лондоні і обговорював питання перекладів, в газетах La France (Франція) і Le XIXe siecle (Дев'ятнадцяте століття) з'явився начебто Етцелів лист, в якому він заперечував проти честі, що йому дісталася. Автор листа пояснював, що він не автор "Марусі", а лише трохи підкоректував вже існуючий переклад для французьких читачів. Такий вчинок звичайно ж не був вартим високої нагороди! Якби Академія наполягла на нагородженні його за щось, що не було зроблено ним, Етцель був би змушений відкрити особу справжнього автора супроти його чи її бажання. Наступного дня Le XIXe siecle надрукувала спростування. Вони отримали послання від Етцеля, в якому він відрікався від попереднього листа, як від фальшивого, і, в порядку доказу, вказав, на те, що титульна сторінка містить ім'я іноземного автора і передмова називала її справжнім автором. В статті про стосунки Тургєнєва з його французьким видавцем Патрік Веддігтон доводить, що фальшивий лист показує істотну обізнаність з історією публікації книги, і пропонує думку, що, можливо, хтось із співвітчизників Вовчка (а їх в Парижі було багато), може навіть сам Тургєнєв, відіграв роль у цьому обмані. Веддінгтонове припущення виглядає переконливим у світлі діяльності Тургєнєва на Міжнародному Літературному З'їзді, де він захищав права менш благополучних літератур, і сам відрікся від прав щодо свого перекладу Гоголевого "Тараса Бульби" на французьку. Співвітчизник Вовчка хотів, щоб вона здобула визнання за "Марусю" не під псевдонімом, а під справжнім ім'ям, під яким її знали у Франції - Марія Маркович. Тургєнєв міг також знати з власного досвіду, що Вовчок не мала ніякого фінансового зиску з частих репринтів та перевидань повісті. Етцель, як видавець звичайно отримував у вісім разів більше, ніж його автори.


Ця характерна для Тургєнєва доброзичливість дала Михайлу Драгоманову привід приписувати російському письменнику не лише ознайомлювання Західної Європи з українською культурою, а й статус її головного поборника. Після смерті Тургєнєва 3 вересня 1883 року Драгоманов писав видавцям україномовної газети "Зоря" у Львові, що його дуже схвилювало те, як галицька преса освітлювала смерть цього великого письменника. В пресі навіть не згадувалося, що Тургєнєв протестував проти царської заборони укоаїнських публікацій і театральних вистав, не згадувалося також про його переклад на російську народних оповідань Марка Вовчка. Драгоманов у "Воспоминаниях о знакомстве с И. С. Тургеневым" пізніше знову вказував на той факт, що Тургєнєв був великим другом української літератури, і саме він познайомив французьку аудиторію з Тарасом Шевченком, допомагаючи Емілю Дюранду опублікувати статтю про поета в "La Revue des deux mondes." Етцель виявив набагато менше милості, коли письменник помер. Можливо, не випадково після п'ятирічної перерви Етцель відновив листування з Вовчком всього через три тижні після смерті Тургєнєва. Після цього листування тривало до його смерті в 1886 році. В листах Етцель цікавився, чи не Тургєнєв був винуватим в її довгому мовчанні, пояснив Вовчкові свою сварку з Тургєнєвим щодо використання її імені і жалівся, що французькі переклади робіт Тургєнєва не покривають коштів на їх публікацію (більшість з них публікувалися Мейсоном Етцелем). В начебто непрямій згадці "Марусі", в одному з листів, Етцель пише, що переклади Тургєнєва погано продаються бо вони не були спеціально адаптовані для французького читача, -- це мало би бути дуже знайомим для неї.


Очевидно, що Етцелева гордість і пристрасть до усиновленої української героїні була дуже глибокою. З усіх дитячих розповідей, які йому вдалося написати, "Маруся" завжди залишалася найулюбленішою. І через багато років вона залишилася улюбленою у багатьох французьких сім'ях: 1878 року вийшло вісімнадцять видань, на час Етцелевої смерті в 1886 році їх вже було двадцять, а в 1968 році - сто. Ця книга зробила багато для популяризації України не лише в Франції, але і у значній частині Західної Європи - її було перекладено на англійську, італійську та німецьку мови* (*а також іспанську! - знайдено неоціними berendeishche . Популярність "Марусі" стає ще більш інтригуючою, якщо взяти до уваги, що в ній східноєвропейська нація була показана як цивілізований взірець, який можуть повторювати і більш освічені західні сусіди.


Педагогічні цілі Етцеля не обов'язково мали на увазі зміни в французькій ближній чи дальній зовнішньополітичній діяльності, але його наміри були, мабуть, щирими. Він заглибився в літературу сусідніх і далеких країн - Німеччини, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Польщі й Росії, -- і все для того, щоб виконати свої ідеологічні візії. Адаптуючи "Марусю", він, не відаючи того, підтвердив віру Драгоманова, що українська література також має що внести в європейську культуру
.Ксенія Кебузинська, журнал „Виднокола”


Нагадаю, що згідно з матеріалами Б.Б.Лобач-Жученка, Марія Маркович-Вілінська сама відмовилася поставити своє ім'я під Етцелівською переробкою "Марусі", а Петербург і взагалі літературне життя вона покинула з особистих причин, з "Марусею" не зв'язаних. Але, що цікаво: боротьба за авторство написаного цією жінкою не оминула жодного її твору!
Коментарі 
20-е-лютий-2011 07:04 pm (UTC)
Як цікаво, капітан Немо був поляком у першій версії? От чому його зіграв Дворжецький.:)
А Марко Вовчок , здається, грала Марина Владі.
Дякую за цікавий матеріал, прочитала, а французьку Марусю може в гугла запустити, переклад буде так собі, але ж основні моменти зрозуміємо.:)
21-е-лютий-2011 07:09 am (UTC)
Я вже пробувала, але там досить своєрідний формат, не хоче розпізнаватися. Поки що ж чиню за методом: пильно вдивлятися в текст, може, щось і зрозумію :-)
Сторінка була завантаженалистопад 19-е 2017, 9:11 pm GMT.