Якщо розглядати насамперед християнство, то цілком обґрунтованим видається твердження про “особисту війну Лесі Українки проти християнства”. На її фоні Шевченко виглядає цілком богобоязним християнином, а Франко – хіба що поміркованим агностиком. Тут заперечень нема. Але з яких позицій велася ця війна?
( Read more... )
А практичний наслідок з цього такий: всеможливі інтерпретатори дістають невичерпні можливості для побудови всеможливих гіпотез :-).

Вступ

Цей, і, сподіваюся, кілька наступних записів мають дати мені змогу пофілософствувати (“кожен Іван Іванович має свою філософію”) на дві мої улюблені теми - про Лесю Українку і про раннє християнство.
( Read more... )

( Read more... )

Ще одна історія від МЗС (мого зацного стоматолога)

( Read more... )

А от деякі відомості про мачуху Марії і Роксанди, другу дружину Василя Лупула, знайдені тут безцінним паном Олегом. Джерело – «Книга подорожей» Евлії Челебі, вже колись згадуваного колишнього пажа султана Амурата IV.
( Read more... )

З роману “Перед бурей” – першої частини трилогії “Богдан Хмельницький”. Дія епізоду відбувається в 1645 році, саме після весілля гетьмана Радзивілла і Марії Лупул (в Старицького вона названа Єленою). Спершу Богданові, який саме приїхав до Варшави, щоб зустрітися з королем і вельможами прокоролівської партії, розповідає про молдавське весілля єврей-господар заїзду, пояснюючи, чому це в нього так завізно
( Read more... )
Ну що ж, розбираємося. Роксанді в той час все-таки не дванадцять, а п’ятнадцять років, всі небезпечні вікові мутації вона вже перебула. А от що там з її старшою сестрою? Марія вона чи Єлена, красуня чи не дуже?
Завдяки люб’язній допомозі пана Олега (який всім прекрасний, крім того, що не любить ЖЖ), маємо певні відомості про старшу Лупуллівну. Отож вона все-таки Марія, а ще про неї і її портрети знаємо таке:
Молдавська дружина Януша Радзивіла
Ганна Відацька

(з не раз згадуваної книжки Ельвіри Богдан «Князівна Руксандра», переклад з румунської Івана Кушнірика)

Тільки ми заговорили про потребу вивчення – чи хоча б знайомства з хорватською мовою, (це коли йшла довга суперечка про білих хорватів, хто вони такі, чи маємо ми до них якийсь стосунок і який вони самі мають стосунок до теперішніх хорватів), аж тут – на ловця і звір. Виявляється, в 2008 році київська “Основа” випустила книжку “Мала антологія хорватської поезії у перекладах Дмитра Павличка”. Саму антологію я поки що не роздобула, але відгук на неї знайшла (у 9-10 номері журналу “Дзвін”). Автор відгуку – теж неабихто, Роман Лубківський.

Сліди Роксанди зосталися, але вельми непевні. Згадувані романтично-сентиментальні оповіді наполягають, що решту життя вона провела як невтішна вдова, оплакуючи свою коротку любов. І це при тому, що шлюбних пропозицій їй не бракувало: серед сватачів була й така колоритна особистість, як небіж Михая Хороброго, мандрівний син князя Петрашка й княгині Акунци (звали його теж Михаєм).

І так воно закінчилося.
Може, подібно складалася доля у сучасниць Троянської війни. Тоді про Роксанду можна було б розповісти так:
Ця жінка відома була як перша красуня своєї доби – слава про її незрівнянну вроду ширилася світом з того часу, як їй сповнилося п’ятнадцять. Знамениті державні мужі, правителі і героїчні юнаки змагалися між собою в боротьбі за її руку й серце. Вона жила в бурхливі часи, коли в громі битв і вогні пожарищ гинув старий світ. З її іменем йшли на битву армії. Дісталася ж вона тому, хто найменше для цього годився, - і стала безвинною причиною його швидкої смерті.
А кінець її життя так і зостався невідомим. Швидше за все, вона відійшла в забуття разом із своїм світом жорстоких півбогів і приречених героїв.

…В 1655 році помер шурин Роксанди, литовський гетьман Януш Радзивілл, ще через два роки – не стало її тестя. Подальші події з української історії добре відомі, але поки що мені не хотілося б братися за період Руїни. Займемося тим, що трапилося в Молдові – з цим краєм ми розлучилися тоді, коли козацькі загони залишили Сучавську фортецю. Отож
Надалі – Молдова

Біда прийшла звідки не чекали і причиною її стали непомірні амбіції Василя Лупула. Молдавський господар давно вже плекав плани об’єднати під своїм скіпетром обидва князівства – Молдавське і Мунтенське (ще інша версія – до цього його теж намовляли новопридбані родичі, плануючи на майбутнє передати Молдавію Тимошу з Роксандою, а Лупул хай вже править Волощиною). Нагоду для цього начебто дала хвороба правителя Мунтенії, Матея Басараба, користаючи з якої Василь Лупул почав посилено інтригувати в Стамбулі. Але Матей Басараб несподівано видужав, а тим часом у Молдавському князівстві сформувалася партія змовників, дуже невдоволених і самим Лупулом, і його союзниками – а, виявляється, на чолі цієї партії був великий логофет Георгій Стефан, що його господар вважав своєю людиною і довіряв йому всі державні таємниці. Противники Лупула заручилися підтримкою Георгія Ракочі і “на початку квітня 1653 року війська Матея Басараба переправилися через ріку Мілков, а угорські полки Георгія Ракочі на чолі з Кемені подолали перевал Ойтуз-Тротуш і напали на Молдову”. Лупулове військо розгромили, сам він, разом з дружиною і сином, ледве встиг втекти до Кам’янця. Польські союзники чи не забажали, чи то не в змозі були йому допомогти, отож невдовзі Лупул дізнався, що війська Матея Басараба та Георгія Ракочі ввійшли до Ясс і посадили на молдавський престол Георгія Стефана. Тут уже в колишнього господаря не залишилося іншого виходу – він поспішив до Чигирина і попросив допомоги в зятя і свата.

Прошу пробачення у всіх, хто зацікавився подальшими пригодами молдавської князівни, яку такий несподіваний виверт долі змусив стати невісткою гетьмана-бунтівника. З різних обставин довелося мені розповідь про домну Роксанду перервати. Частково з тої причини, що цей нещасний карантин я зужила на таку вельми поглинаючу річ як чергова серія ремонту, частково ж тому, що відомості про саму князівну, її родину, заміжжя, шлюбне життя і подальшу долю виявилися надто вже плутаними і суперечливими – я ніяк не могла звести їх до спільного знаменника.

А висновок з цього такий – я не бачу причин, чому б не розповідати собі далі більш-менш казкову історію, звичайно, з невеликою корекцією. Нагадаю, що цю казкову версію пропагує саме рідна красуні румунська історіографія.

Отож, перемахнувши через півроку шлюбного життя Роксанди з Тимошем, опиняємося у великодній порі 1653 року, коли почався черговий епізод цієї історичної драми.

Щоб скласти собі якесь уявлення про стиль “Маршу” (в передмові його названо “скетчевим романом”)

          Мабуть, не в мене одної при цьому словосполученні, що називає один з найбільш значимих епізодів американської Громадянської війни, в пам’яті відразу ж зринали сторінки роману “Віднесені вітром” – де “марш Шермана” показаний ззовні, очима людей, у яких і сам генерал і його армія викликали змішане почуття страху і ненависті, означаючи розбій, насилля, грабіж.
          Бажаючі мають можливість порівняти:  журнал “Всесвіт” (№9-10 за цей рік) почав друкувати роман Едгара Лоренса Доктороу “Марш до моря” (“The March”-  2005р).
( Перші враження )

Продовжуючи хроніки епідемії – з підслуханих розмов...
 

         - В мене вдома скайп перестав нормально працювати, мушу ззаду тримати як каріатида. А чоловік каже, що доки карантин не скінчиться, нікого додому не впустить.
         -Мій так само. Я випадково стерла ігри, то мусили їх відновлювати по віддаленому доступу.

             -Травка, травка, травка! Беріть для профілактики.
             -А меліса є?
             -Нема, всю розхапали (чомусь меліса має славу профілактичного протигрипозного засобу, може, тому, що її ще називають лимонною м’ятою)
           -А буде?
            -Звідки я вам зимою мелісу добуду...

Гаразд, щоб черговий раз відволіктись, а заодно довести, що реальні бойки далеко не завжди виглядали й поводилися як всіма поштурхувані терпільці – от для розваги:
              Екзотичні плоди і рослини або Мистецтво смажити каштани
           

credentes

Богомилы: катары Востока.

Анн Бренон

Чергові хроніки епідемії – всі просунуті люди – ті, що, висловлюючись по-польськи, “соу на бєжонцо”, вже забезпечилися масками, а ще просунутіші – чимось таким, що вони самі називають респіраторами, тобто ніби та ж маска, але з якимись додатками кокетливо золотистого кольору. На безмасочників – як ось я – дивляться потрохи як на прокажених: даремно я запевняю, що в мене колосальний імунітет, ні до кого підозрілого не підступаю ближче 2 метрів, а червоні очі і мокрий ніс – то в мене таке цілий рік, незалежно від епідемій. Вже хтось з небанальним почуттям гумору пропонував виставити  патрулі, які б ловили всіх незамаскованих, а для особливо злісних порушників режиму виставити на Ринку ешафот, де застосовувати до них особливо радикальне лікування від грипу та інших хвороб